Артем Березнев -
Захована перлина букових лісів
Біотоп це - брудно!?! Не знаю, як в голові могла скластися така думка, тим паче у досвідчених акваріумістів. Але почув я таку думку цим літом в осередку акваріумістів. Сказати, що в мене піднявся тиск – нічччого не сказати. Ні, я не був обурений, але задачу для себе поставив.
Це було друге військове літо. Наше військо нещадно душило російських окупантів, вся країна допомагала їм чим могла, а я, в вільний від роботи час, відправлявся знов до наших річок, до наших гір, до наших людей, які зустрічались по дорозі . Це була втеча від реальності, але водночас і популяризація біотопного руху України, який безсумнівно вигризав собі місце в міжнародному середовищі.
Я приїжджав сюди, рухаючись через мутний Прут, заглядаючись на швидкий Черемош та минаючи Чорторию в якій годували всю зиму заблукавших лебедів, Вашківці з жовто-блакитними прапорами на цвинтарі, Банилів, Іспас та упирався в Вижницю, яка відкривала роздоріжжя в Франківщину – праворуч та в Виженку – ліворуч. Цього разу – ліворуч. Цього разу не так далеко. Цього разу на «домашню» річку – якою колись був Кальчик чи Кальміус біля Маріуполя Донецької області Україна. Невже ще раз колись їх побачу та доторкнусь до тихої та теплої води річок, яка напоює багато грецьких поселень Приазов’я.
Але цього разу я завітаю до маленької сестри Черемоша - Виженки. Вона радувала прозорою водою та прохолодою біля себе, прохолодою, яку їй надавали високі та густі крони дерев не пускаючи спеку в ці душні та липкі дні липня. ЇЇ вода була майже, як з кирниці. Саме кИрниці – так кажуть місцеві мешканці, які мешкають біля схилів Бозни. Більшість туристів їхало до Мікви – маленького водоспаду одразу біля вилки дороги, яка неслась догори на перевал Німчич та дороги вниз до річки- де було облаштоване місце для відпочинку. Але я шукав найвіддаленіші місця, вище водоспаду Лужки та мінеральних джерел, там де не було мангалів, столів, сміттєзвалищ та доріг. Я був тут вже не перший раз і для мене це було місце швидкого відпочинку, доступності до тиші та чистої води.
Виженка протікала звиваючись та підстрибуючи через маленькі пороги, як хвіст отого карпатського бульбеси. Невеликі водоспади, пісочні перекати, кам’яні плити, накупчення гілок тогорічного листя та стовбурів – все було в її річищі.
Приїхавши сюди, я збирався по перше дослідити річку, зробити відео звіт та по друге – зібрати матеріали для відтворення цього біотопу в «Будинку Природи», який приймав нашу біотопну - акваріумну тусовку через пару днів у себе та організовував семінар на цю тему. Часу було, як завжди, не багато, а роботи було не мало-треба було починати.
Це була галявина посеред лісу через яку протікала Виженка. З дальнього боку її тримали коріння букового та дубового лісу. З мого, пологого берегу – кам’яне, проросле , окутане Плющем звичайним, поросле мохом та ожиною затишне місце було ідеальним для тимчасового табору. Зарослі щитника чоловічого, а для всіх просто папороті були майже по пояс та чимось нагадували якийсь далекій тропічний світ та виривали з пам’яті пригоди дітей вже не молодого капітана.
Розклавши все необхідне я поставив чайник на ватру, в якому, разом з листями та ягодами ожини, було трохи чорного чаю та м’яти . Дрова горіли тихенько, практично безшумно, викидаючи в повітря кубометри сизого диму, який наповнював цю лісну улоговину театральним антуражем, проявляючи промені сонця, які пробивались через крони дерев, та ще, не під великим кутом, створювали додатковий фоновий малюнок. Це відбувалось так повільно, ніби я знаходився в фотолабораторії і хтось вилив проявника, завдяки якому я побачив промені і тепер треба було ще бризнути фіксажем, щоб ця картинка назавжди залишилась в пам’яті.
В повітрі літали волохокрилки та якісь одноденки - ось вони які, ці довгожителі гірських річок. Я досліджував їх в зимовій льодяній воді Чорного Черемоша, Пістеньки та Прута. А зараз вони наповнювали повітря якимось відчуттям свята – ці маленькі янголята були повсюди, важко тримаючись за повітря, вони танцювали свій останній танець. Життя бурхливо продовжувало своє існування не чекаючи нашого втручання, а може і не знаючи про нього. Жага до життя руйнувала всі перешкоди та заборони – мабуть про це варто було поміркувати, поміркувати якогось ранку, десь о п’ятій годині, коли очі вже відкрились, а мозок ще не збирався сприймати реальність.
На тому березі були барвінки, які окутавшись в тогорічне листя, співали наче гуцули на весіллях. Їх було настільки багато та вони були настільки яскравими, що на пост обробці фотографій прийшлось трохи затемнювати їх яскравість та зменшувати соковитість. Різноманіття трав та кольорів навколо невпинно руйнувало зв’язок з сьогоденням.
Чайник почав танцювати і додавати своїх звуків до булькотіння потічка та пташиних перекрикувань. Я все ще дивився на річку, як за спиною почув важкі, піднімаючі пил та маленькі камінчики, кроків. Відчувалось, що хазяїну кроків було вже важко піднімати ноги, а його дихання казало про вже не молоді роки. Це був доглядач заказника «Лужки» де саме я і знаходився. Цей заказник входив до складу Національного парку «Вижницький» - самого маленького природнього парку України, який був створено відповідно до Указу Президента України від 30 серпня 1995 року.
Високий статний дідуган в зелених резинових чоботах та теплій куртці з під якої виглядала відпрасована сорочка, йшов до мене опираючись на якусь палицю. Ні, вона йому не була потрібна як опора, вона була більше для антуражу та щоб підняти вже бездиханні тогорічні листки, які приховувало молоді боровики чи білі.
Привітавшись він розповів про своє дитинство, молодість, сусідів, всіх секретарів компартії, які прилітали та приїжджали сюди до джерела «Лужки» та лікували органи травлення. Про унікальну флору та фауну, про 960 видів судинних рослин з яких 40 видів занесено до Червоної книги України, про рідкісну орхідею цього парку та всіх Карпат – надбородок безлистний. Апофеозом цього оповідання був прайс -лист перебування на цій території. Заплативши «паромщику» за змогу бачити цей унікальний потойбічний всесвіт я поставив акваріум серед струмка та всівся на колоду.
Зазирнувши під берег Виженки, я побачив коріння дерев, які там полоскались в холодному потічку. Тут вже було все інакше – ультра прозора вода, маленькі гілочки, тогорічне листя, трохи кладофори на каміннях. Я подивився під ноги і побачив, як з своїх будиночків на мене дивляться багато личинок волохокрилок. Це був цілий мікрорайон – на великому, розміром з трьох літрову банку, камені. Їх було більше півсотні. Їх будиночки були направлені вздовж течії, як будинки жителів Маріуполя, які тяглися вздовж моря та були зруйновані російськими загарбниками. Цього не повинно повторитись, хоча б в цій маленькій лагідній річці Вижницького району. Я обережно поклав їх паланку знов на течію.
Цього разу буде з коріннями з цими маленькими тваринами – вирішив я. Я знайшов великий камінь в самому центрі потоку, підклав знизу ще каміння та вирівнявши його, поставив на нього свій акваріум. Початок - є. Промивши річного піску, яким тут було вислано все дно, я під берегом знайшов старе коріння та поклав його так, щоб воно трохи виглядало з акваріума – хочу зробити максимально інтегрований в навколишнє середовище біотоп лунало в голові.
Можна починати ловити риб, якщо вони тут будуть і позбирати поодиноких волохокрильців, німф одноденнок та веснянок великих. Зачерпнувши, своїм маленьким рибальським сачком води під берегом, я побачив старих азовських знайомих. Щоб верифікувати потрапивших в сачок тварин, я направився до акваріума. Водночас приємні спогади про дослідження р. Кальчик обвалились, наче книжки з верхніх полиць, як тільки я побачив цю маленьку рибку. Так і є – це був він, мешканець Японії та східної Азії. Чебачок амурський дивився на мене з моєї банки. Так, він був в теплих річках донецько-азовського регіону. Його можна було побачити від витіку до гирла річок азовського басейна. Але тут, в Прикарпатті?!? Що він тут робить? Як потрапив? Кому може нашкодити? Що з ним робити? Питання, наче комахи в літній вечір, кружлялись в моїй голові.
Як раз, через пару днів, разом з моїм семінаром, буде доповідь про біорізноманіття та проблематику занесених інвазійних видів тварин в наші водойми і я додам в свою доповідь цього маленького прибульця з його новим місцем перебування. Разом з ним була мересниця та дуже маленький, менше п’яти сантиметрів, пструг. Гольяни були в усіх річках Карпат, які я вже встиг відвідати і для мене вже стали очікуваними гостями, а ось форель струмкову я бачив не так часто і це була дуже приємна зустріч та новий досвід.
Запустивши риб, я назбирав одноденок – показників якісної води, трохи будиночків з волохокрильцями та декілька веснянок великих, яких було дуже багато, порівняно з іншими річками, та які були дуже великими і яскраво забарвленими. Все і всі в акваріумі. Волохокрильці сховались та затягнули свої будиночки під камені, одноденки залізли зверху і махали своїми зябрами, веснянки забрались на коріння в засідку, риби заспокоїлись, а деякі з них готувались до неочікуваній подорожі в Київ.
Сонце ще виглядало з-за дерев, але вже ставало прохолодніше, річка тихесенько шуміла, ватра догорала, кружка з чаєм парувала біля мене. Я сидів на старій трухлявій колоді, яка застрягла посеред річки і дивився на створений біотоп. Позаду нього бігала та ниряла, ніби вона не птиця - прону́рок біловолий, тряс своїх хвостиком та ловив підводних комах та маленьких рибок, а на мене з лісу дивився надборо́дник безли́стий і не розумів, чому я приїхав до нього в гості та покинув безмежні простори степів, залишив на самоті старого лагідного друга Азова з його меншими братами - Кальчиком та Кальміусом та коли повернусь до цих теплих пісків.
